Інтерв’ю із Анастасією Дєєвою

Анастасія Дєєва про політику рівності Міністерства внутрішніх справ України, а також про функціонування мобільних груп по боротьбі із домашнім насильством «ПОЛІНА»

Доброго дня, пані Анастасіє! Дякуємо за те, що знайшли час для зустрічі із нами для обговорення ролі Міністерства внутрішніх справ України (МВС) у впровадженні політики гендерної рівності. У контексті реформування Національної поліції та поліції загалом це питання набуває все більшої значущості, адже створення нових інституцій потребує якісно нових підходів. Які заходи вже були вжиті та впроваджені МВС у цьому аспекті?

Вітаю вас! Я переконана, що захист прав людини – це та базова цеглинка у фундаменті реформування МВС, яка має вести нас, а не навпаки. А індикатором якісних реформ для мене є наявність жінок в поліції.

До того, як перейти на посаду заступника міністра, я працювала проектним менеджером у команді Еки Згуладзе і займалася питаннями пов’язаними із новою патрульною поліцією. Хочу відзначити, що остання, будучи флагманом реформ МВС та правоохоронної системи загалом, показала багато цікавих феноменів. Наразі я зупинюсь саме на такому явищі як формування політики рівності та участі жінок у процесі формування цього інституту.

Безпрецедентною цифрою при подачі перших анкет до вступу у нову поліцію стало майже 28% жінок, які виявили бажання працювати в цій інституції. Цей факт є цікавим, оскільки насправді не було ніякого спеціального механізму щодо таргетованого залучення жінок до команди. Кампанія була абсолютно стандартною і європейською: ми просто застосовували принцип рівних можливостей для всіх. Ця цифра не стала меншою, коли відібрані кандидати перейшли на фазу навчання, екзаменування та роботи. Зараз у патрульній поліції працює близько 23-25% жінок, в поліції загалом – десь 22% і МВС налічує майже 24% жінок. Ось цей феномен жінок у поліції став тим тумблером, який почав змінювати свідомість. Зрозумілим стало те, коли жінки і чоловіки мають рівні можливості та рівний доступ до роботи та керівництва зокрема, то вони починають доповнювати одне одного, чим роблять систему динамічною та ефективною. Вони створюють той правильний симбіоз, який покликаний забезпечувати захист та безпеку всіх громадян.

Коли я прийшла на посаду заступника міністра, то абсолютно природнім було почати роботу із запровадження гендерної політики як ключового елементу, який лягає в систему реформування. Я вірю в те, що не можна побудувати правоохоронну структуру, якщо ти забуваєш про абсолютно базові та принципові речі, якими є: права людини в широкому сенсі, гендерна паритетність як один із їх елементів, а також захист людей із інвалідністю, захист прав дітей тощо. Якщо ми не вкладаємо ці цеглинки першопочатково, а потім намагаємося їх якось добудувати, то виходить дивна карикатура.

Першим кроком у цьому напрямку було формування фундаменту, на якому буде розвиватися гендерна політика МВС, тому що не можна взяти якусь модель і просто зробити репліку для України. Вона має свої специфічні умови, особливості, тенденції та виклики, з якими не можна не рахуватися. Потрібно чітко розуміти, що і як відбувається та що буде ефективним в цих конкретних умовах. Наша команда вивчила найкращі світові практики імплементації гендерної політики (досвід країн Західної Європи, скандинавських країн, США, Канади і навіть Японії), орієнтуючись не на кількісні показники, а на якісні. Якщо жінки мають можливості щодо входу в систему, але не мають можливостей щодо просування в межах системи, то це немає ніякого сенсу. Мені надзвичайно імпонує система діяльності правоохоронних органів в США, де гендерна політика імплементована на всіх без виключення рівнях: починаючи із телефонної служби порятунку «911», місцевого департаменту поліції, федерального округу, інститутів, асоціацій, ФБР, і аж до держдепартаменту. Для США питання впровадження гендерної політики стало наріжним каменем ще у 1980-х роках, згодом воно пройшло через багато резонансних справ, які випрацьовували певні інститути, що наразі, у 2017р. допомагають захищати рівні права жінок і чоловіків. Звісно, дискримінація одиничного характеру у них також існує, але в глобальному явище гендерної дискримінації, напевно, вже не є актуальним для американського суспільства. Та, на жаль, для нашого суспільства це і досі є значною проблемою. Відповідно, проаналізувавши кращі світові практики ми виробили свою модель роботи із цим питанням.

Починається все із того, що кожна людина, яка заходить в правоохоронну систему, має пройти спеціальну підготовку: етичну та комунікаційну, що навчає повазі один до одного і до всіх громадян незалежно від певних ознак. Абсолютно всі, починаючи від адміністративного персоналу до позицій, які поєднують в собі правоохоронну та війську функції , мають бути підготовлені до того, щоб розглядати ситуацію через призму гендерної рівності, нульової дискримінації та нульової толерантності до дискримінації та насильства. Це допомагає вибудувати довіру до Національної поліції. І статистика свідчить, що такий підхід дає позитивні результати: на першому етапі довіра населення до новоствореної інституції сягала 76%, а зараз тримається на рівні 53% до поліції загалом. Це чудові показники. Ми маємо стимул та мотивацію до дій, адже стаємо залежними від цієї довіри. Також в розрізі комунікаційного компоненту дуже важливо змінювати внутрішню комунікацію між керівництвом і особистим складом, адже це безпосередньо впливає на становище жінок та чоловіків в системі.

Також ми відібрали певні законодавчо гештальти, які над нами висять. Одним із них є Резолюція Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», яка допомагає визначити вектор того, куди і як ми маємо рухатись. Саме цей документ дуже комплексно включає ті компоненти, які допомагають зробити правильні налаштування в системі, для того закласти в ній як основоположний принцип поваги до особистості жінки чи чоловіка.

Відповідним чином була створена міжвідомча робоча група, яка налічує більше 40 гендерних експертів: як міжнародних, так і національних. Це експерти з рівних прав і можливостей, гендерного бюджетування, правоохоронної діяльності жінок, мілітарної компоненти, жінок у добровільних формуваннях, які займаються миротворчою діяльністю та багато інших. Команда вийшла надзвичайно яскравою та ефективною. За вісім місяців нам вдалось зробити просто колосальний пласт роботи, який не виконувався досить багато років: ми провели експертизу внутрішнього законодавства; визначили необхідні норми та поправки, які будемо імплементувати вже починаючи із 2018 року; розробили внутрішній план дій до 2020р.; почали створювати абсолютно унікальну для державного сектору систему гендерних радників і так далі.

Що ж до останнього інституту, то наразі ми розробляємо модель системи внутрішніх гендерних радників разом із нашими європейськими колегами, а також ООН Жінками і я думаю, що на жовтень 2017р. вона буде підписана міністром до виконання. Персональний склад вже формується, оскільки ми віримо в те, що ти не можеш привести людей ззовні та зробити їх радниками одномоментно. Людина має пожити в системі, щоб зрозуміти чи вона взагалі акцептована нею, адже радники мають мати можливість впливати на прийняття рішень – саме це є для нас головним.

Взагалі механізмів, які ми впроваджуємо, наразі дуже багато і перерахувати всі складно. Та ми не вважаємо, що існує якась панацея, яка врятує від потенційних ризиків, або вирішить усі питання. Але рівність є базовою норма, яка має лягати в фундамент кожної розвиненої європейської інституції, якою МВС вже є наразі, або якою воно стає.

А що із всіх нововведень ви розглядаєте як компонент, який відчутно впливає не тільки на становлення політики гендерної рівності всередині системи правоохоронних органів, а і на громадян та громадянок поза її межами?

Напевно, один із найбільш практичних блоків для нас зараз – це протидія насильству над жінками та дівчатами. Ця компонента виходить не лише з Рекомендацій Резолюції 1325, але також і з Рекомендацій CEDAW. І саме вона розвивається наразі найбільш інтенсивно.

Представники Національної поліцій майже у всіх областях пройшли курси по протидії гендерно-зумовленому насильству, адже, незважаючи на те, що Стамбульська конвенція ще не ратифікована Верховною Радою України, ми вважаємо, що не можна бездіяльно сидіти і чекати, поки документ буде прийнято. Тому вже готуємо підґрунтя для того, щоб після прийняття внутрішнього законодавства і виконання зобов’язань, передбачених міжнародними актами, ми мали готові та дієві інструменти і людей, які знають як захищати права та обов’язки наших громадян в контексті протидії насильству.

Проте, на жаль, ми можемо зробити максимум для того, щоб підготувати наших людей, але ми не можемо вплинути на те, щоб культура самих громадян змінилася в один момент. Насильство в сім’ї і насильство над жінками зокрема – це надзвичайно табуйована тема у нашому суспільстві. Часто нам «закидають», що ми займаємось «дурницями» і що є значно важливіші теми для роботи, аніж ця. Дуже важко пояснити людям, що насправді суспільство починається із сім’ї, з дитини. Якщо вона була свідком або жертвою домашнього насильства, то у 99% буде наслідувати таку модель поведінки у майбутньому. У зв’язку із цим багато зусиль ми приділяємо тому, щоб поліція була готова до профілактики серед населення домашнього насильства і належного реагування.

Нещодавно ми створили мобільні групи, які називаємо «ПОЛІНА» – поліція проти домашнього насильства. Вони поєднують поліцейських із різних підрозділів (це і патрульна поліція, і дільничі, представники ювенальної превенція, кримінального блоку, карного розшуку, слідства тощо) для того, щоб найбільш оперативним чином можна було реагувати на випадки домашнього насильства. Ми навчаємо диспетчерів «102» навичкам ідентифікації цих випадків вже на початковому етапі; комунікації з дітьми, тому що інколи дитина дзвонить і починає говорити не про сім’ю, хоча, можливо, вона дуже налякана саме через сімейні чвари. Відповідно, ми намагаємось підготувати наших співробітників до того, щоб вони емпатично ставились до всіх випадків звернень і мали навички тримання на лінії людини, яка, можливо, саме в той момент знаходиться в небезпечних обставинах. Наприклад, у Маріуполі після тренінгів наші співробітники вміють до 30 хвилин тримати зв'язок із дитиною на лінії.

Загалом ми ставимо перед собою мету створити систему так званого «закритого циклу». У нашому розумінні це означає, по-перше, що коли надходить дзвінок до «102», то диспетчер одразу ж знає, на кого його переключати; групи реагування миттєво починають реакцію, яка поєднується із роботою соціальних служб, а якщо потрібно – і медичних та інших зацікавлених сторін, які мають приймати участь у питаннях вирішення конфлікту. Варто вказати, що соціальна служба і поліція – це абсолютно різні інституції. Поліція може приїхати за сім хвилин, а соціальна служба може їхати дві-три години. У вихідні дні вони взагалі не працюють. Проте не можна їх за це звинувачувати: робочий тиждень працівників соціальних служб визначається графіком понеділок-п’ятниця, з 9:00 по 18:00. На жаль, домашнє насильство трапляться зазвичай вночі або у вихідний день, коли з цим можуть справлятися лише мобільні групи і лише патрульна поліція. Тому ми намагаємось налаштувати процес таким чином, щоб відібрані для роботи у цих групах особи мали компетенції і психологів, і соціальних працівників.

І, по-друге, «закритий цикл» тому що розмежування жертви і кривдника – це не єдине, що ми маємо робити. Потрібно піклуватись про захист жертви за рахунок надання гендерно-чутливих послуг. Поліція має долучатися до того, щоб доставляти жертв до притулків, медичних закладів, або інших безпечних місць, де вони можуть заховатися та де їм можуть надати психологічну допомогу. А якщо нам вдасться прийти до скандинавської моделі, коли жертви не проходять постійно через віктимізацію у поліції, прокуратурі, суді, слідстві, медицині – це буде велика перемога.

Ефект від діяльності мобільних груп «ПОЛІНА» дуже вражає, тому що навіть в Дарницькому районі міста Києва, у якому діють наші мобільні групи, інспектування тих сімей, які стоять на обліку, показало велику ефективність і поступове зменшення повторних звернень. Звісно, дуже мало часу пройшло для того, щоб казати про це як про тенденцію, але перші позитивні паростки ми вже бачимо наочно.

Наступним кроком, що буде здійснено після того, коли буде прийнято закон «Про протидію домашньому насильству» і у поліції, прокуратури та суду з’являться реальні інструменти для затримування кривдника, буде вироблення нових підходів до покарання агресорів. При виборі міри покарання кривднику має бути врахований психологічний фактор. Шейла Скотт, гендерна радниця із Вашингтону, представниця міжнародної організації IREX, під час свого візиту до України розповідала про те, які практики існують в світі по покаранню кривдників. Здається, що ув’язнення – це найкраще покарання. Насправді це не так, тому що якщо людина зловживає алкоголем, або є наркозалежною, або не має роботи, то вона не дуже переймається і не дуже боїться того, що може потрапити на певний час в ув’язнення. Її це не лякає і не є стимулом для того, щоб запобігти на майбутнє вчиненню насильство над дружиною, партнеркою чи дитиною. А соціальні роботи навпаки будуть для такої людини тягарем і стримувати від насильства над членами сім’ї. Але якщо ця людина працює, має певний достаток, певну систему життя – для неї ув’язнення є реальною загрозою. Тому у розвинених країнах світу, таких як Велика Британія або ж США, міра покарання обирається суддею врахуванням цих психологічних моментів. Саме до цього ми маємо йти.

Яким чином планується поширення інформації про існуючі в системі МВС механізми щодо захисту прав жінок, зокрема про «ПОЛІНУ», оскільки «поінформований значить озброєний»: якщо людина елементарно не знає, що вона може звернутись по допомогу, то існування цього інститут гарне в теорії, але не на практиці?

Перш за все хочу зазначити, що «ПОЛІНА» – це пілот, тобто експериментальний проект для того, щоб оцінити всі за та проти. Для нього ми навіть обрали не цілі міста, а лише певні райони (Дарницький в місті Києві, Малиновський в Одесі та Сєвєродонецьк Луганської області) і тому зараз було б дивно проводити всеукраїнську, або навіть київську, наприклад, комунікаційну компанію. У тих районах, де діють ці мобільні групи, люди знають про проекти, тому що там ведеться локальна комунікація через місцеву владу, місцеві ЗМІ,соціальні мережі та безпосередньо саму поліцію. Знаєте, мене завжди дивує один факт: 25 років ми мовчали про домашнє насильство, а зараз за один місяць хочемо побачити результати всеукраїнського масштабу. Цей пілотний проект було запущено задля того, щоб в різних місцях, в різних областях, які абсолютно не схожі одна на одну подивитися, як він розвиватиметься, як він буде акцептований самою поліцією та громадянами.

Та, оскільки ми бачимо позитивні зрушення, то на жовтень будемо виходити із великим, розгорнутим звітом щодо того, як ця система мобільних груп буде функціонувати у межах всієї країни і які недоліки ще потрібно подолати. Мушу зазначити, що головною перешкодою наразі, яка заважає мені особисто як куратору цього проекту масштабувати його, є те, що немає законодавства.

Ми дуже раді, що цей маленький проект вже почав об’єднувати навколо себе людей та інституції, які приймають рішення. Наприклад, до нас звернулася Школа суддів за підтримки LaStradа, і ми прийняли рішення про проведення спільних тренінгів для того, щоб і поліція і суди належним чином реагували на випадки домашнього насильства. Ми сподіваємось, що прокуратура також найближчим часом підключиться до цього процесу, а громадські організації будуть виступати активними комунікаторами між суспільством та правоохоронною системою. Також маємо надію на те, що Міністерство соціальної політики разом із місцевими радами почне створювати більше безпечних місць перебування для жертв домашнього насильства.

Загалом, у нас є дуже багато інструментів для зовнішньої комунікації, починаючи від меседжів, які виходять від керівництва, підтримки Віце-прем’єра по європейській інтеграції, Міністра внутрішніх справ, колег з громадянського суспільства, зв’язків зі ЗМІ, і закінчуючи певними зовнішніми комунікаційними елементами, якими може бути як непряма реклама, так і соціальні мережі, зустрічі поліції та представників громад. Але без законодавства і поступової, планової підготовки областей та самої місцевої поліції це немає сенсу.

Пані Анастасіє, за яким принципом обирались саме ці три райони (Дарницький в місті Києві, Малиновський в Одесі та Сєвєродонецьк Луганської області), адже, як ви зазначали, вони є досить різними за своїми характеристиками та особливостями? Які індикатори були застосовані при здійснені цього вибору?

Індикатор перший – це готовність місцевої влади до взаємодії. Це важливо, тому що місцева влада зазвичай є активним учасником цього процесу: саме вона може побудувати кризові центри, або центри підтримки сімей, або ж центри профілактики.

Готовність соціальних служб – це другий ключовий фактор, адже без активних соціальних служб робота буде малоефективною. Дуже яскравий приклад – це Сєвєродонецьк, де ще рік тому Міністерство соціальної політики разом з Фондом народонаселення ООН та Фондом Галини Скіпальської запустили роботу мобільних бригад по наданню психологічної допомоги жертвам домашнього насилля. Фактично це команди професійних психологів та соціальних працівників, які працюють зі свідками або жертвами домашнього насильства. Зараз ми їхні зусилля об’єднуємо і це дає ще кращі результати.

Третій індикатор – це наявність достатнього кадрового потенціалу в самій поліції. Після переатестації є певний недокомплект на місцях і ми не можемо просто «намалювати людей із повітря». Ми маємо оперувати тими, хто вмотивований до роботи та готовий до цього. Проводилися внутрішні інтерв’ю із мобільними бригадами і для нас дуже важливим було те, щоб людина була вмотивована займатися саме справами домашнього насильства.

Повертаючись до вашого твердження про результативність проекту «ПОЛІНА», які показники використовуються для визначення його ефективності?

Внутрішнім індикатором слугує той факт, що за місяць роботи було отримано майже 400 звернень стосовно випадків домашнього насильства лише в цих трьох районах. Насправді це велика кількість звернень щодо цієї категорії справ. Було здійснено більше 300 виїздів мольних груп на місця, проведено значну кількість інспектувань разом із соціальними службами. Хорошим показником є зворотній зв’язок від самих мобільних груп, які до нас звертаються і повідомляють, що потрібно допрацювати, які типи випадків трапляються, у яких випадках вони не можуть відреагувати, які резонансні кейси бувають тощо.

Зовнішнім індикатором, який ми не регулюємо, є звернення в цих місцевостях людей на гарячу лінію LaStrada «386». Їх кількість збільшилась майже вдвічі чи навіть втричі. Показовим є також те, що в Києві люди почали дізнаватися про «ПОЛІНУ» самостійно. Були випадки, коли приїздив патруль, який не завжди може відреагувати, оскільки немає законодавчих інструментів, а люди самі казали: «Так викличте «ПОЛІНУ».

Всі зазначені вище елементи систематизовані і розглядаються як певна матриця в контексті того, що працює, а що потрібно доробити чи змінити. І я вважаю, що на жовтень ми вже будемо мати більш чітке розуміння тенденцій. Якщо виклики почнуть зростати, то це не тому, що випадків домашнього насильства стане більше, а тому, що збільшиться рівень довіри до органів поліції і кількість звернень органічним чином збільшиться.

Мал.1 Результати діяльності мобільних груп «ПОЛІНА»

Чи може місцева рада звернутися до МВС або ж до вас безпосередньо із проханням про створення спеціальної мобільної групи по боротьбі із домашнім насильством у себе в громаді, якщо визначить це як значну проблему своєї місцевості?

Так, абсолютно. Більше того, я вважаю, що так і має бути, адже саме місцева влада та громада краще розуміють свої проблеми, ніж будь-яка зовнішня експертиза. У нас є спеціально сформована робоча група, яка складається із представників, які працювали «в полях», у міжнародних організаціях, поліції, МВС, яка може розробити модель, що буде працювати для конкретної громади. Не у всіх громадах є патрульна поліція (вона працює лише у великих містах), тому там будуть більше залучатися дільничі інспектори, ювенальна превенція тощо. Ми завжди дуже раціонально відносимося до всіх запитів, які надходять від громадян, тому я навпаки буду чекати на звернення, особливо від місцевої влади. Ми не можемо побудувати притулок, тому що не є профільним координатором цього напрямку, але можемо залучити експертів, які порадять, як краще це зробити для того, щоб якомога ефективніше забезпечити захист потерпілих.

Анастасіє, ви є кураторкою проекту «ПОЛІНА», а що спонукало вас зайнятися саме питаннями домашнього насильства та й взагалі питаннями захисту прав жінок? Аналізуючи вашу активність у соціальних мережах стає очевидним, що ви пропагуєте гендерну рівність, піднімаєте питання жіночого лідерства та відповідальності.

У мене були чудові приклади: Ека Згуладзе, Хатія Деканоідзе, а зараз і пані Іванна Климпуш-Цинцадзе, колеги з міжнародних організацій, і звісно ж жінки-поліцейські та представниці інших служб. Мої ментори дали мені дуже багато. Я бачила, як ці жінки працюють в десятки разів краще, аніж багато чоловіків, і я знаю, що у них були і є дуже правильні принципи в житті: вони думають не про себе, а про тих громадян, заради яких роблять свою роботу. Мені здається, що в державних структурах не може бути інакше. Якщо ти приходиш в державу з особистими амбіціями, то це завжди обертається проти тебе в першу чергу.

Якщо не ставитись до жінки стереотипно, а як до професіонала; якщо створити рівні умови для реалізації чоловіків та жінок, то ми отримаємо надзвичайний результат. Я не відстоюю лише права жінок - я відстоюю рівність. Та першим етапом до її досягнення є просування жіночого лідерства. Як тільки ось цей культурний тумблер переключиться, як тільки ми перестанемо сприймати жінку лише як домогосподиню або як слабку стать, то це одразу змінить всю систему. Має існувати ринкова конкуренція. Саме тому потрібно гарантувати і чоловікам, і жінкам рівні умови для входу в систему, роботи, просування і досягнення лідерських позицій.

Дуже вам дякуємо за настільки детальний та ґрунтовний аналіз змін, що відбуваються в системі МВС України, та інформативні коментарі щодо діяльності нових мобільних груп по боротьбі із домашнім насиллям . Ми бажаємо вам успішно впровадити в життя заплановані проекти!

Дякую і вам за таку цікаву розмову!

Інтерв’ю провела та підготувала Лілія Антонюк, консультантка проекту «Жінки-лідери змін в місцевих громадах»

Джерело: womeninaction.com.ua